Наукова фантастика в Україні (частина І)¶

Варіативність жанру української наукової фантастики (НФ) завжди визначалась вимогами часу та політичною кон'юнктурою. Саме тому фантастика 1920-х років пропагувала ідеологію наївного техно-комунізму, але впродовж наступних сорока років стало очевидним, що радянський проект зайшов у глухий кут, а його позитивістська складова не принесла бажаних результатів. Тоді українські письменники-фантасти звернулися до містики та заперечення раціонального погляду на світ.

Ключові слова: Україна, наукова фантастика, радянська, комунізм, містика, ідеологія

Інформація про автора:

Олег Шинкаренко, ORCID

Як цитувати цю статтю:

Shynkarenko, Oleh. "Science Fiction in Ukraine: 1920–2020". Információs Társadalom XXIII, no. 4 (2023): 58–72.

Усі матеріали, опубліковані в цьому журналі, ліцензовані як CC-by-nc-nd 4.0

Вступ¶

Говорячи про наукову фантастику (НФ) в Україні, варто насамперед окреслити певні межі визначення. Перший фантастичний твір, написаний на теренах сучасної України — так його вважають через наявність описів потойбічних істот — це «Патерик Києво-Печерського монастиря» (Heppell 1989), збірка оповідань XIII століття про заснування Києво-Печерської лаври та повсякденне життя її перших насельників. Деякі твори Петра Могили XVII століття також трактуються як фантастичні. Козацькі літописи XVII–XVIII століть містять розповіді про фольклорних істот; деякі дослідники вважають їх попередниками української літератури жахів. Трагікомедія Феофана Прокоповича ([1705] 1961) «Владимир», створена на початку XVIII століття, теж має фантастичні елементи. Але все це, безперечно, не є українською НФ з двох причин:

Наукова фантастика виникла як реакція на позитивізм¶

Позитивізм стверджує, що ні теологічне, ні метафізичне мислення не принесе людству бажаних результатів; обидва ці способи мислення є, по суті, ілюзіями та самообманом. Позитивізм переконливо довів, що лише науковий і технологічний прогрес дає відчутні, практично корисні результати.

Ця точка зору сама по собі є чистою ілюзією, і наприкінці XX століття стався те, що я називаю «крахом позитивізму», — явище, яке навіть породило новий жанр НФ під назвою кіберпанк. Уявлення про популярність цих поглядів можна скласти, якщо прочитати листи відомого українського інтелектуала Івана Франка (1856–1916) до перекладачки Ольги Рошкевич (Franko [1878] 1986):

«Я переконаний, що велика всесвітня революція повільно зруйнує теперішній лад і встановить новий. Під словом "всесвітня революція" я не маю на увазі всесвітнє повстання бідних проти багатих, всесвітню різню; це може розуміти як революцію хіба що жандарм, який не знає, що винахід парових машин, телеграфів, фонографів, мікрофонів, електричних машин тощо вносить у світ революцію майже таку ж велику, як уся кривава французька революція».

Франко говорить тут як типовий позитивіст. Він сподівається, що електричні машини не лише поліпшать умови життя людей, а й зроблять людей кращими.

Вальтер Смирнів (2013) намагався визначити НФ у своїй праці «Українська наукова фантастика: Історичний і тематичний огляд», але так і не зумів цього зробити. На мою думку, це насправді дуже просто: наукова фантастика — це художня реакція на поширення і крах позитивізму.

Загалом існують три типи пізнання реальності: теологічний, метафізичний і позитивістський. На початку XX століття найпрогресивніші люди тієї доби зрозуміли, що теологічні та метафізичні способи пізнання дійсності є непродуктивними. Молитвою чи читанням Канта не побудуєш локомотив чи літак — для цього потрібні наука і технологія. Звідси виникла ідея, що наука і технологія є не лише ідеальним способом пізнання реальності, а й швидко принесуть максимально позитивні (тобто практичні) результати. Саме ця ідея в літературі призвела до появи НФ.

Але наприкінці XX століття стало зрозуміло, що, хоч наука і технологія й досить продуктивні, вони дають не лише позитивні, а й негативні наслідки. Це усвідомлення можна назвати «крахом позитивізму». Однак, окрім позитивізму, жодних інших продуктивних ідей знайдено не було, що й породило відчуття розчарування та безнадії щодо майбутнього. Це відчуття стало поштовхом до відродження спершу різноманітних форм містики (якщо технологія не приносить щастя, треба відкрити третє oko й вирушити в астрал) і кіберпанку, що зображує суспільство, яке зайшло у глухий кут через позитивізм.

Витоки літературної української мови та відсутність ранньої української наукової фантастики¶

Літературна українська мова з'явилася наприкінці XVIII століття після публікації «Енеїди» Івана Котляревського — бурлескно-травестійної поеми за сюжетом однойменної класичної поеми римського поета Вергілія.

Використовуючи ці дві причини як фільтр, можна стверджувати, що українська НФ не існувала аж до початку XX століття. Адже хоча «Енеїда» Котляревського і має фантастичні елементи, жоден з них не відповідає настановам позитивізму. Так само фантастично-філософський роман Яна Потоцького «Рукопис, знайдений у Сарагосі» (Potocki [1815] 2015) нерідко називають першим українським фантастичним романом, але Потоцький, хоча й жив на теренах сучасної України, був поляком і писав свій роман французькою мовою. Те саме стосується Миколи Гоголя: хоча він і народився в Україні, всі його твори написані російською мовою і також не мають нічого спільного з позитивізмом.

1920-ті роки: Сандро Касянюк і позитивізм «червоних двадцятих»¶

У пошуках першої української НФ варто звернути увагу на авторів 1920-х років.¶

У пошуках першої української НФ варто звернути увагу на авторів 1920-х років. У перших двох числах літературного журналу «Шляхи мистецтва» за 1922 рік були надруковані два оповідання, які згодом об'єднали в цикл під назвою «Омашинення людства». Їх написав письменник-аматор Сандро Касянюк. Справжнє ім'я автора — Олександр, але він скоротив його на «модерністський» манер свого часу. Він не займався літературою професійно; у повсякденному житті він був простим робітником харківського заводу «Електросила». Літературний критик Олександр Білецький вважав, що Касянюк цілком міг стати «українським Уеллсом із пролетарською ідеологією» (Biletsky 1926, 122). Касянюк також згадується у праці Володимира (Вальтера) Смирніва (2013).

Мрія про польоти, стати машиністом, опанувати спеціальність слюсаря, механіка, інженера, аби служити народу — ось пафос творів Касянюка. Людина і машина, на думку автора, справжні друзі: «А подивіться, як любо вони поводяться одне з другим»; у них «спільні інтереси». Прославляючи переваги бездротового телеграфу, Касянюк розповідає про радіотелеграфіста, який «живе у величезному просторі мільярдів» завдяки відкриттям науки. Оповідання «Нова Утопія» оспівує велич технічного перетворення морського порту, машин і кранів, електричних плугів і «сільськогосподарської школи», піднятої «до вищих ступенів» на якомусь невідомому острові (Kasianyuk 1926).

Твори Касянюка сповнені наївного соціалістичного утопізму, вони прославляють машини і технологію. Людина майбутнього в його творах є «лише покажчиком, лише провідником» (Biletsky 1926, 123) для цієї техніки. Герої Касянюка надихаються ідеями кращого життя в соціалістичному суспільстві.

Сюжет роману «Атом у ярмі» (Blum and Rosen [1929] 2017) надзвичайно показовий щодо того дивного коктейлю з російської імперіалістичної та комуністичної пропаганди, який формував свідомість українських авторів тієї доби. Роман написано невідомим письменником під псевдонімом Блюм і Розен. Дія відбувається в 1939 році. Людство розділилося між блоком радянських (комуністичних) країн (СРСР, Китай, Індія та Німеччина) і капіталістичним блоком (решта світу). Капіталістичні країни утворили своєрідну федерацію з парламентом у місті Веллінгтоні (столиці Нової Зеландії). Світовий капіталістичний уряд зветься «Кабінетом військових справ і шпигунства» (Blum and Rosen [1929] 2017) і також засідає у Веллінгтоні. Головним завданням цього уряду є створення радіозавіси з радіопередавачів СРСР. Передавачі, очевидно, ведуть з Москви політичну пропаганду на підтримку світової революції — як про неї мріяв Лев Троцький. З цією метою на кордонах із Радянським Союзом на різних висотах у повітрі встановлено великі аеростати з потужними радіостанціями, що цілодобово транслюють джаз. Це створює шумову стіну на кордонах, яка не дозволяє радіосигналам із СРСР проникати до капіталістичних країн.

Радянське партійне керівництво прекрасно розуміє, що західна ліберальна культура може справити на молодь країн, окупованих московськими загарбниками, враження, що життя за межами СРСР не таке жахливе і безнадійне, як його малює радянська пропаганда. З цією метою організовується ціла кампанія протидії західній культурі: забороняються певні митці та стилі музики, навіть одяг. Широко відомий анекдот про двох підприємців у Москві, страчених за спробу продавати джинси. Особливу ненависть у радянської влади чомусь викликає саме джазова музика. Пропагандисти навіть вигадують поетичне гасло: «Сьогодні ти граєш джаз, а завтра продаси Батьківщину». Радянські люди мали пам'ятати, що джаз дуже небезпечний, бо здатний відвернути від боротьби з капіталізмом.

Роман починається зі спроби молодого московського вченого Журавльова перетнути Чорне море на повітряній кулі, аби потрапити до капіталістичної федерації й удосконалити там своє винаходи — перший ядерний реактор. Мандрівникам вдається перетнути кордон і долетіти до Італії, де вони приземляються і потрапляють під арешт місцевої поліції. Згодом Журавльову і його другові вдається втекти від поліції та сховатися в підпіллі разом із місцевими комуністами. Тим часом розвідувальна група агентів капіталістичної федерації проникає до Москви, викрадає ядерний реактор Журавльова і за його допомогою підриває будівлю колишнього британського посольства, водночас викравши молоду комсомолку Людмилу Чудновську. Людмилі вдається втекти, дістати для Журавльова необхідні матеріали і навіть запобігти страті лідера прокомуністичного повстання на Мадагаскарі. Журавльов, захопивши винаходи в капіталістів, завершує свій апарат, за допомогою якого знищує більшу частину військової техніки і зброї капіталістичної федерації, а також резиденцію світового капіталістичного уряду. Після цього, за підтримки італійських і новозеландських комуністів, Журавльов повертається до Москви, де виступає перед широкою аудиторією з докладним описом свого винаходу та перспектив майбутньої комуністичної економіки. Після знищення військової техніки і штаб-квартири світового капіталістичного уряду в капіталістичних країнах спалахує робітниче повстання. Роман завершується спільним виконанням «Інтернаціоналу».

Як видно з сюжету цього роману, український письменник мріяв про те, що російські комуністи за допомогою ядерної зброї, вкраденої у противника, зруйнують західне ліберально-демократичне суспільство й установлять світову комуністичну диктатуру з центром у Москві. Схоже, московські бажання не змінилися за останні сто років.

Загалом варто зазначити, що 1920-ті роки були часом ілюзорного захоплення комуністичною утопією. Авторам фантастичних творів здавалося, що машини плюс комунізм (або, як казав лідер російських комуністів Володимир Ленін, «соціалізм плюс електрифікація всієї країни») одразу приведуть до мети позитивізму. Для цього пропонувалося зосередити всі зусилля на промисловому виробництві, повністю витіснити теологію з усіх сфер життя, а з метафізики залишити лише марксизм-ленінізм. Яких десять років потому такий погляд привів Україну до першої катастрофи в протистоянні з російським імперіалізмом, який влаштував Голодомор і знищив українських інтелектуалів. Такими були українські «ревучі двадцяті»: ця доба буквально ревіла двигунами, фабриками і заводами. Не дарма НФ-роман Володимира Винниченка, опублікований 1924 року, мав назву «Сонячна машина» (Vynnychenko 1928).

Винниченко перебував в опозиції до уряду України, пізніше захопленого російськими комуністами. Впродовж короткого часу в 1918 році він очолював уряд Української Народної Республіки, але швидко посварився з опонентами з консервативного табору через своє тверде соціалістичне переконання. Щойно в 1918 році розпочалася російсько-українська війна, він залишив політику й емігрував до Австрії, де написав мемуари та НФ-роман. Роман опозиціонера й емігранта «Сонячна машина» мав небувалий успіх серед читачів і витримав три перевидання в радянській Україні — з 1928 по 1930 рік. Однак після 1930 року, коли почалося викорінення «українських національних ухилів», Винниченка заборонили.

У «Сонячній машині» принцеса Еліза погоджується вийти заміж за капіталістичного магната Мертенса, аби згодом помститися за загибель свого збанкрутілого батька. На маєтку магната збирається ультраліва ІНВАРАК (Міжнародний авангард революційної дії), якій Еліза присягає на вірність заради помсти Мертенсу.

Винахідник Рудольф Стор переконаний, що людина обтяжена потребою в їжі й стане воістину вільною, якщо її харчуватимуть безпосередньо сонячні промені. У пошуках способу досягти цього він відкрив «сонячний мінерал» геліоніт, здатний під впливом світла перетворювати будь-яку органічну речовину на поживну — «сонячний хліб». За допомогою цього мінералу він будує «сонячну машину»: достатньо покласти траву чи листя, збризнути потом і пропустити сонячне світло — і отримаєш безплатну їжу.

ІНВАРАК зацікавлений у «сонячній машині». Організація поширює винахід по всьому світу, тим самим звільняючи людей від гніту капіталістів. Люди більше не мусять працювати заради шматка хліба, тому фабричні робітники залишають свої місця. Крім того, «сонячний хліб» викликає стан ейфорії. Спочатку це здається добре, але незабаром руйнується сама цивілізація: електростанції зупиняються без робітників, водогони й комунікації виходять із ладу. Люди починають боротися за залишки майна своїх колишніх експлуататорів та проти тих, хто не приймає «сонячний хліб». Мертенс готується розчистити Берлін від бунтарів, тоді як вороги наступають на Німеччину. Спостерігаючи крах усіх надій на подальший розвиток людства — зведення людей до тваринного стану, — Стор збирає Вільний союз творчої праці, який відновлює життя міст. З настанням зими в людях прокидається потяг до праці, але тепер вона добровільна, а не примусова.

Як видно з тексту роману, Винниченко теж потрапив під вплив тогочасних ілюзій технократичного позитивізму. Йому здавалося, що технологічні винаходи призведуть до революції й перемоги соціалістичних ідей. Комуністична окупація України і московський політичний терор не навчили його нічого.

1930-ті роки: тверда фантастика і футуризм¶

1930-ті роки ознаменувалися появою твердої фантастики і футуризму.¶

1930-ті роки ознаменувалися появою твердої фантастики і футуризму. Їх характеризує те, що колишнє захоплення позитивістськими машинами почало відчуватися як анахронізм і перетворилося з мети, з ідеї-фікс, на гарне оздоблення. Фантастичний роман 1930-х трансформувався від нав'язливої комуністичної пропаганди до твору, зразком для якого слугував квінтесенційний текст ліберальної поп-культури.

Одним із найяскравіших прикладів цього є трилогія Юрія Смолича «Прекрасні катастрофи» (Smolych [1929–34] 1965). У ній зображений безумний румунський учений доктор Галванеску, який за допомогою хірургічних операцій перетворює людей на роботів. Цей сюжет явно наслідує «Острів доктора Моро» Герберта Уеллса. Смолич не вдається до відвертої комуністичної пропаганди і не закликає до світової революції під керівництвом Москви. Він просто пише захопливий пригодницький роман у «западенському стилі». Ідеологічне протистояння в ньому більше нагадує побутову сварку. Коли комсомолка та вродлива дівчина Юлія Сахно намагається дізнатися про досліди доктора, вона розмовляє з його співробітником. Той наляканий.

Павло Бейлін, автор післямови до романів Смолича, пише, що «основна ідея книги — не доводити, що крах ідей буржуазного суспільства нам на руку. Письменник, порівнюючи буржуазну і радянську медицину, прагнув розкрити людиноненависницьку сутність буржуазної ідеології та гуманність і прогресивність радянської і соціалістичної науки» (Smolych [1929–34] 1965, 223).

Отже, за десять років бажання захопити капіталістичні країни й насильно насадити там російський комунізм перетворилося на банальну заздрість. Сам Смолич був відданим комуністом; впродовж багатьох років він співпрацював із радянськими органами держбезпеки і писав доноси на своїх колег — письменників і кінорежисерів. Ці доноси були такими детальними і витонченими, що за ними можна вивчати історію української літератури.

Помітною постаттю цього напряму є також Володимир Владко. Він створив кілька справді значних романів. Зокрема, «Аргонавти Всесвіту» (Vladko 1935) видавалися кілька разів у Японії та Хорватії, а також були першим твором в українській літературі про політ у космос. Примітно, що в космічну мандрівку на Венеру вирушають двоє росіян і один китаєць, а українка, студентка Політехнічного інституту Галина Рижко, потрапляє на борт нелегально. У перших виданнях роману замість дівчини-студентки фігурував хлопець-студент Василь Рижко, але автор отримав 1500 листів від читачів із різноманітними порадами й зрозумів, що рятувати дівчину від нападів венеріанських чудовиськ буде значно ефектніше — і дуже сексапільно. За жанром це типовий роман твердої НФ, який міг би написати будь-який американський автор. З радянських особливостей у ньому є хіба що прапор СРСР, який герої встановлюють на Венері. Примітно, що автор переписував роман кілька разів, у кожному виданні змінюючи деякі суттєві деталі, аби пристосувати текст до вимог часу. Наприклад, у версіях 1950-х Владко писав про передову науку країн соціалістичного табору — Угорщини, Болгарії та Німецької Демократичної Республіки. Звісно, у 1935 році, коли вийшло перше видання роману, згадані країни ще були буржуазними, і Владко не міг писати про провідну науку в цих країнах, аби не мати конфліктів із комуністичними наглядачами над літературою.

Письменники-фантасти так званого соціалістичного табору — зони військово-політичного впливу мутанта колишньої Російської імперії під назвою СРСР — прекрасно розуміли силу впливу комуністичної пропаганди через твори НФ і всіляко використовували цю силу, доки деякі з них не усвідомили її згубності. Одним із перших таких письменників був Станіслав Лем. Лем заборонив переклад свого першого роману «Магелланова туманність» японською мовою, мотивуючи це так: «Японія ніколи не знала комуністичного режиму, і якщо мій роман схилить хоча б одного японця до комунізму, я горітиму в пеклі» (Lem 2005, 12).

На жаль, більшість українських радянських письменників-фантастів, які пережили розпад СРСР, залишилися вірними комуністами і навіть російськими імперіалістами. Вони не вбачали в цьому жодної небезпеки для своєї країни й, як ми тепер бачимо, жорстоко прорахувалися.

Інший роман Володимира Владка — «Аеротoрпеди повертають» (Vladko 1934) — значно більш ідеологізований. Він присвячений дронній війні між капіталістичними країнами та СРСР. За сюжетом роману «зацікавлені держави» — Велика Саксія, Швабія та Остерія — висувають СРСР ряд претензій. Конфлікт протягом кількох днів став підставою для закриття комуністичних газет у «зацікавлених державах»; преса публікувала заклики до війни з СРСР. Задум капіталістів — завдати удару по Москві за допомогою радіокерованих дронів — аеротoрпед. Але тактика блискавичного удару не спрацювала, бо Радянський Союз теж підготувався до війни і мав власні високотехнологічні розробки. Тим часом із Сходу нападає Жовта Імперія — Японія чи Китай. Капіталісти вирішують застосувати бактеріологічну зброю і заразити радянських комуністів вірусом грипу. Епідемія грипу вражає Москву, Смоленськ та інші регіони Росії. Але зрештою інженери-капіталісти усвідомлюють несправедливість цієї війни й здаються радянській армії. У капіталістичних країнах починаються повстання, і вони стають комуністичними. Фінал — всезагальне торжество з нагоди перемоги російської зброї та комуністичної ідеології над підступним капіталістичним світом.

Ця книга вражає поєднанням дитячої наївності автора з буквальним передбаченням подій, які незабаром мали відбутися. Варто також згадати роман Владка «Залізний бунт» — у першій версії «Роботарі йдуть». Цей перший український роман про роботів вийшов 1929 року (Vladko [1929] 2017), лише дев'ять років після «Р.У.Р.» Карела Чапека (Čapek [1928] 2020). Звісно, ця книга — відвертий заклик до повалення державного ладу в країнах за межами СРСР і встановлення там комуністичної диктатури з керівним центром у Москві. Передбачалося зробити це за допомогою передових технологій.

Дія роману відбувається в якійсь капіталістичній країні з натяком на США. Джонатан Г'юстон — власник машинобудівних заводів, які зупинилися: робітники оголосили багатоденний страйк і вимагають підвищення платні. Ходять чутки, що компанія Г'юстона має намір замінити живих робітників кібернетичними роботами на бездротовому живленні. Г'юстон запевняє, що роботи слухаються лише його і не потребують платні чи відпочинку, тому незабаром усі робітники будуть замінені — і це буде перемога капіталізму над соціалізмом.

Тим часом акції Г'юстона стрімко зростають, а роботи дешевші в обслуговуванні, ніж живі робітники. Лідер ультраправих бойовиків Томас Бірс посилає штрейкбрехерів до комітету страйкарів і вимагає вранці зупинити страйк. Комітет розпускається, але не відмовляється від боротьби. На площі біля заводу відбувається мітинг, проти якого виводять бронетранспортери і солдатів, що відкривають стрілянину. Під командуванням лідера страйкарів Боба Лейслі їм вдається знеструмити місто й захопити зброю, щоб дати відсіч. Але місто оточене ще більшою армією. Г'юстон пропонує Бірсу будь-яку суму, аби тільки врятувати свої заводи. Йому вдається відновити живлення і кинути роботів у бій. Але за кілька хвилин винахідник роботів Інженер Джефферсон надсилає сигнал, що перехоплює управління. Штрейкбрехери кидаються на Г'юстона з Бірсом і топчуть їх. У місті спалахує комуністична революція.

Радянська влада так уподобала Володимира Владка, що навіть призначила його головою Головного репертуарного комітету Української РСР (головного українського цензора). Однак на цій посаді він протримався недовго. Якось він написав критичну статтю для газети «Радянське мистецтво», де похвалив оперету «Кохання актриси» за мотивами оповідання Мопассана «Грудка сала», поставлену у Львові. Але іншим цензорам вистава не сподобалася: вони вирішили, що вона не закликає до комуністичної революції, а лише відволікає від неї аудиторію. П'єсу зняли з репертуару, а в газеті «Львівська правда» з'явилася нищівна стаття «Серйозний урок». У ній писалося, що театр не скористався «великою нагодою звернутися до радянської теми, показати чудове сьогодення відродженої Львівщини, патріотичні подвиги львів'ян — стахановців заводів і полів». Натомість було створено «вульгарний, беззмістовний водевіль». Після цієї історії Володимира Владка звільнили з роботи (Lvovska Pravda 1953).

Трагічна доля письменника Дмитра Бузька дуже промовиста: він був переконаним сталіністом, але загинув через те, що публічно засумнівався в непогрішності Сталіна. Його негайно звільнили, заарештували і розстріляли. Бузько написав фантастичний роман «Кришталевий рай» (1935) за два роки до своєї загибелі від рук сталіністів (Buzko [1935] 1959). За сюжетом роману блискучий вчений-хімік із фашистської Німеччини Фріц Ґрубер винаходить рецепт надміцного скла, яке можна використовувати в багатьох галузях промисловості та народного господарства. Через невизнання генія на батьківщині та інтриги можновладної буржуазії геній змушений емігрувати до Радянського Союзу. Завдяки його винаходу в СРСР починає формуватися утопічна держава. З художньої точки зору роман типовий для радянської «виробничої» фантастики 1920–1930-х років. Характери розкрито поверхово — герої представлені своєрідними соціальними ярликами. Один — «великий буржуа», другий — «дрібний буржуа», третій — «романтичний учений». Про внутрішній світ героїв нічого не відомо. Сюжет окреслено схематично. Вчинки і діалоги героїв нерідко надумані й неправдоподібні. У романі багато сталінської пропаганди. Характерно, що першими промислово почали виготовляти з дивовижного скла саме танки і літаки.

Але не всі українські письменники 1930-х років віддали свій талант на службу перемозі російського комунізму. На жаль, доля тих, хто уникав цього, була сумною. Українській письменник Гео Шкурупій став першим українським письменником, який спеціалізувався на фантастичних творах у межах футуризму. Він не написав жодного роману, який можна було б назвати НФ. У його книзі «Двері в день» (Shkurupii 1931) є лише деякі фантастичні епізоди. Загалом цей роман написаний яскравою, експресіоністською манерою; стилістично він дуже різноманітний і вишуканий. Його цілком можна було б назвати українським «Улісом», якби не досить скромний обсяг — у книзі трохи більше 200 сторінок.

Хоча Шкурупій і був комуністом, він не був таким відданим комуністом, як, наприклад, Владко. У його творах було чимало правди про реальний світ, чого комуністичні наглядачі не могли йому пробачити. Тому письменника заарештували 3 грудня 1934 року за звинуваченням у належності до «київської терористичної організації УУН» (Союз Українських Націоналістів). У 1937 році його розстріляли, а його сімʼя була позбавлена житла й виселена з Києва як сімʼя «ворогів народу». Через двадцять років Шкурупія реабілітували й виправдали у зв'язку з відсутністю складу злочину. Про жодну компенсацію з боку держави, звісно, не йшлося.

Тих, хто вивчає українську літературу радянського часу 1920–1990-х років, може дивувати, чому вона виглядає так, як виглядає, чому письменники були настільки зосереджені на політичній пропаганді і так наполегливо просували ідею комуністичної революції та розширення московського контролю над Європою.

1940–1950-ті роки: близькозора фантастика¶

Чому фантастика була близькозорою?¶

Упродовж 1930-х років в Україні методично знищувалася національно свідома інтелігенція; після її ліквідації з Москви надійшла команда розпочати боротьбу з так званим українським націоналізмом. У ті часи будь-який прояв української свідомості став небезпечним. Література остаточно перетворилася на служницю партійної комуністичної пропаганди, і навіть фантастика мала переконливо доводити, як саме радянські люди невдовзі реалізують дикі фантазії, проголошувані на кожному черговому з'їзді комуністичної партії. Цей жанр пізніше отримав назву «близькозора фантастика».

Яскравим прикладом цього жанру є роман Миколи Трублаїні «Глибинний шлях» (написаний у 1941 році, але опублікований сім років потому, Trublaini [1948] 2020). У книзі немає дивовижних і надзвичайних подій; вся її фантастика суто утилітарна. Радянські громадяни будують глибокий тунель між Москвою і Далеким Сходом для швидкісного залізничного сполучення, що мало виняткове стратегічне значення у разі війни. Однак варто відзначити своєрідність авторської манери Трублаїні, яка й дозволила йому залишитися в історії української літератури: його романтичні герої закохуються, мріють, п'ють шампанське і впевнені, що сильне бажання дозволить їм подолати природу. Твори Трублаїні подобалися дітям; в Україні навіть існує премія його імені.

Ліричний поет, поліглот і вояк Української Галицької Армії (збройних сил Західноукраїнської Народної Республіки — держави, що існувала в 1918–1920 роках) Мирослав Капій уславився перекладом шести романів Жуля Верна українською мовою. Хоча Капій був радикальним антикомуністом, ненавидів СРСР, його теж можна зарахувати до течії «близькозорої фантастики», адже головним завданням автора було детально передбачити технічні та соціальні новації, які з'являться в найближчому майбутньому. Роман Капія «Країна синіх орхідей» (1932) у великих подробицях змальовує Україну в XXI столітті. Цікаво, що більшість авторських передбачень справдилася. Територія України, якою її бачив Капій у 1932 році, збігається з сучасною: герб — тризуб князя Володимира, валюта — гривня, система — демократична президентсько-парламентська, а назва парламенту — Верховна Рада. Крім того, Капій вживає у романі слово «телебачення» та передбачає спілкування на кшталт Скайпу і існування автомобільного заводу в місті Кременчуці. За сюжетом, перший пілотований корабель людства «Королева Вірджинія» летить на Марс, але зникає. Рік по тому співробітник Української обсерваторії Ігор Харітоненко під час спостережень виявляє невідоме тіло в космосі, що наближається до Землі. Виявляється, це і є «Королева Вірджинія». Корабель приземляється поблизу Києва в Борисполі, де нині розташований міжнародний аеропорт. Але на борту виявляються не американці, а марсіани, генетично споріднені з українцями.

У романі Василя Бережного «До зоряних світів» (1956) перша радянська космічна експедиція вирушає досліджувати Місяць. Мета — пошук корисних копалин для потреб людства. На Місяці таємно від радянських космонавтів приземляється ракета з американськими астронавтами. Роман, як і слід очікувати, переповнений радянською пропагандою. Перед польотом голова Державного комітету з організації рейсу Земля–Місяць каже у своїй промові: «Ми хочемо зробити Місяць форпостом передової науки, а не військовою базою, як планують імперіалістичні тузи!» (Berezhny 1956, 34). Весь захопливий політ на Місяць виявився лише зручним тлом для ненав'язливого годування читача комуністичною пропагандою.

Книга рясніє суперечками між американськими і радянськими астронавтами, наприклад:

Доля письменника Миколи Дашкієва яскраво свідчить про те, чому твори старих українських письменників-фантастів здаються такими приземленими, такою несміливою «близькозорою фантастикою». Щоб пояснити умови, в яких працювали письменники того часу, достатньо навести один красномовний факт: будинок «Слово», де молодому письменнику Дашкієву надали кімнату в 1948 році, у ті часи в Харкові прозвали БПД (Будинком попереднього ув'язнення), бо чимало його мешканців за сталінських часів зникали за ґратами і були розстріляні. Це зумовлювало безпрецедентні обмеження. Готуючи до публікації роман «Свято життя» (1952), Дашкієв мав докласти до рукопису довідку від провідного фахівця в галузі біології, яка підтверджувала, що науковий сюжет твору цілком можливий.

Роман «Зуби дракона» (Dashkiev 1957) розповідає про боротьбу радянських та індійських учених-біологів з англійськими шпигунами за право володіти таємницями «Їжі богів» і «Зубів дракона» — унікальних біологічних каталізаторів, за допомогою яких можна було б вирішити одвічну проблему голоду в усьому світі або провадити унікальні операції з пересадки органів.

1960-ті роки: шістдесятники та хіпі-космік Олесь Бердник¶

У 1960-х роках настала політична відлига.¶

СРСР лібералізувався. Це призвело до виникнення так званого руху шістдесятників. Ці люди — громадські діячі та митці — вже не вбачали своєю метою протистояння із західними країнами і якнайшвидшу перемогу комунізму будь-якою ціною. Шістдесятники були ліберальними комуністами. Зокрема, це виявлялося в тому, що вони вперше відмовилися від ідеї позитивізму в його радянському розумінні — тобто від ідеї, що науковий прогрес допоможе СРСР якнайшвидше встановити комунізм по всій Землі. Натомість шістдесятники звернулися до релігійної містики та наївного утопізму.

Олесь Бердник, один із головних українських шістдесятників, письменник, якого ще називали «хіпі-космістом». Він був теоретиком і засновником Української Духовної Республіки (УДР); він вважав, що нація — це не випадкове поєднання родичів і сімей, а потужний колективний дух із власним унікальним призначенням в еволюції Всесвіту. Він не бачив поділу на віруючих і невіруючих; для нього духовна єдність українців давала змогу усунути політичні партії та ідеологічні й конфесійні протиріччя. Якщо Україна обере шлях гармонізації, одухотворення всіх сфер життя і консолідації сил культури, науки і духовності, то за нею підуть інші народи — і утвориться Братерство Духовних Республік Землі. УДР проводила конгреси, які по суті були містичними хепенінгами.

Бердник провів п'ять років за ґратами за те, що 1949 року на одному з театральних зібрань сказав: «Сталін може бути генієм для одних, але для інших він дурень». Його засудили до десяти років за звинуваченням у нібито зраді, але через п'ять років помилували після каяття, що виглядало дивно (у 1930-х за ці слова розстріляли б одразу). Як вже зазначалося, наближалася політична відлига. Лібералізація дійшла до того, що Бердника прийняли до Спілки письменників України через два роки після звільнення. Варто знати, що Спілка письменників України була особливою організацією, де перевірені комуністами, лояльні з погляду політики письменники займалися пропагандою у формі літератури. Упродовж усього свого творчого шляху Бердник написав близько двадцяти романів, далеких від комуністичної пропаганди. Він також був одним із засновників правозахисної Української Гельсінської групи. За діяльність у цій групі Бердника знову ув'язнили на п'ять років у 1979 році. Але СРСР уже починав розвалюватися, і Бердник знову покаявся, заявивши, що йому наказало створити Українську Гельсінську групу Центральне розвідувальне управління США.

Роман Бердника «Зоряний корсар» написаний у 1960-х роках (Berdnyk 1971) і став справжнім бестселером свого часу. Він був перекладений двадцятьма шістьма мовами, хоча й спричинив чимало скандалів. Головна причина цього — небувалий містичний український націоналізм автора, який викликав нерозуміння в навколишніх радянських людей. Наприклад, Бердник писав про те, що в 2082 році перед польотом космонавти піднялися на вершину найвищої гори України — Говерли, де побачили прикраси в традиціях українського фольклору. Бердників націоналізм був настільки вражаючим, що викликав шок. Після виходу роману автора виключили зі Спілки письменників України.

За сюжетом роману молодий учений Сергій Гореня хоче винайти машину часу. Розмірковуючи над цим, він бачить образ козака-характерника — воїна давньоукраїнської держави, наділеного чарівними здібностями. Характерник володів Чорною Грамотою — магічним рукописом, що давав змогу змінювати плин часу. За допомогою гіпнозу вчений проникає у свідомість козака-чарівника і дізнається, що Чорна Грамота була видобута з могили Олександра Македонського і захована в горі Дівич. Учений проводить розкопки, видобуває Чорну Грамоту і з її допомогою встановлює контакт із Чорним Папірусом — містичною істотою, яка повідомляє вченому, що крах позитивізму, з якого починається ця стаття про НФ, уже стався: жодні технологічні винаходи та наукові відкриття не принесуть позитивних результатів. Натомість Чорний Папірус пропонує містичне вирішення: пізнання світу через любов і взаємне порозуміння. Це лише набір слів, позбавлений будь-якого конкретного змісту, — але саме так і працює містика.

Чорний Папірус показує вченому розповідь про подорож українського космічного корабля «Любов» до іншої зоряної системи. Під час польоту всі члени екіпажу гинуть від радіації; виживають лише двоє дітей, яких виховує робот. Діти виростають і прибувають на іншу планету, де вступають у контакт із високотехнологічними розумними квітами. Після цього мандрівники летять до іншої планети, де знаходять цивілізацію, знищену позитивізмом: технологічний прогрес зрештою призвів до деградації цивілізації через надмірний гедонізм. На всій планеті залишилася лише одна жінка — Ісварі, яка зберегла здоровий глузд. Вона просить хлопців узяти її з собою на Землю і по дорозі закохується в робота. Робот теж кохає інопланетянку, але не може з нею займатися коханням. Щоб подолати цю перешкоду, робот створює для себе тіло з останків астронавтів, які загинули від радіації.

Вислухавши розповідь Чорного Папірусу, вчений переконується, що позитивізм справді є глухим кутом. У другій частині роману Бердник пропонує альтернативу науково-технічному прогресу. Один із його персонажів — пацієнт психіатричної лікарні на ім'я Аерас — стверджує, що досяг рівня космічної свідомості, яка дозволяє йому виходити за межі тіла, левітувати і проходити крізь стіни. Разом із однодумцями Аерас тікає на Астероїд Свободи, де знаходить колонію дисидентів, які протистоять суспільству позитивізму. Позитивісти хочуть знищити колоністів, але ті переходять в інший вимір, недоступний для логіки і фізики.

Наприкінці роману вчений дізнається, що насправді є лідером групи горікорін — космократів з площини Ара, а його головна мета — об'єднати людей Землі і мислячих істот ноосфери.

Крізь цю розповідь цілком виразно проглядають репресії проти дисидентів, яких радянська влада відправляла до психіатричних лікарень у 1960-х роках, а також прагнення цих дисидентів вирватися з-під влади комуністичних позитивістів із Москви. Революційна містика Бердника була своєрідним протестом проти радянського тоталітаризму і утворювала з ним певну пару: час показав, що вони не можуть існувати одне без одного. Як гіпотетична ідея 1960-х вона звучала цікаво, але на практиці вийти за межі тіла й досягти рівня космічної свідомості виявилося абсолютно неможливим, тому вражаючий корпус творів Бердника залишився у своєму часі. З точки зору сьогодення це виглядає як яскравий дисидентський хепенінг — і нічого більше. Альтернативою позитивізму воно так і не стало.

Бібліографія¶

Джерела¶

• Berdnyk, Oles. Зоряний корсар. Київ: Радянський письменник, 1971.
• Berezhny, Vasyl. До зоряних світів. Київ: Молодь, 1956.
• Biletsky, Oleksandr. "Про прозу взагалі і нашу прозу". Червоний Шлях 2 (1926): 121–129.
• Blum and Rosen. Атом у ярмі. Київ: Темпора, [1929] 2017.
• Buzko, Dmytro. Кришталевий рай. Київ: Молодь, [1935] 1959.
• Čapek, Karel. Р.У.Р. Київ: Комора, [1928] 2020.
• Dashkiev, Mykola. Свято життя. Київ: Радянський письменник, 1952.
• Dashkiev, Mykola. Зуби дракона. Київ: Молодь, 1957.
• Franko, Ivan. "Листи до О. М. Рошкевич [1878]." У Зібранні творів у 50 томах, т. 48, с. 108–19. Київ: Наукова думка, 1986.
• Heppell, Muriel (пер.). The Paterik of the Kievan Caves Monastery. Harvard Library of Early Ukrainian Literature. English Translations: Volume 1. Cambridge, MA: Harvard University Press, 1989.
• Kapii, Myroslav. Країна синіх орхідей. Львів: Новий час, 1932.
• Kasianyuk, Sandro. "Нова Утопія". Червоний Шлях 3 (1926): 133–163.
• Kotlyarevsky, Ivan. Енеїда. Toronto: Basilian Press, 2004.
• Lem, Stanislaw. Туманність Андромеди. Москва: Детгіз, 1960.
• Lem, Stanislav. Bomba Megabitowa. Москва: АСТ, 2005.
• Lvovska pravda. "Обличчя театру: Нотатки про Львівський музично-комедійний театр". Газета «Львовская правда», 29 грудня 1953.
• Potocki, Jan. Рукопис, знайдений у Сарагосі. Львів: Піраміда, [1815] 2015.
• Prokopovich, Feofan. "Владимир." У Творах, за ред. І. П. Єрьоміна, 147–206. Москва–Ленінград: Академія наук СРСР, 1961.
• Shkurupii, Geo. Двері в день. Київ: Література і мистецтво, 1931.
• Smolich, Yuri. Прекрасні катастрофи. Київ: Радянський письменник, [1929–34] 1965.
• Smyrniw, Walter. Ukrainian Science Fiction: Historical and Thematic Perspectives. Vienna: Peter Lang AG, 2013.
• Trublaini, Mykola. Глибинний шлях. Київ: Кондор, [1948] 2020.
• Vynnychenko, Volodymyr. Сонячна машина. Київ: Дніпро, 1928.
• Vladko, Volodymyr. Аеротoрпеди повертають. Харків: Дитвидав, 1934.
• Vladko, Volodymyr. Аргонавти Всесвіту. Харків: Дитвидав, 1935.
• Vladko, Volodymyr. Залізний бунт. Київ: Темпора, [1929] 2017.